Провів сьогодні два уроки літератури у своєму 7-А, вчителька та діти були дуже задоволені. Дякували - це приємно. Розбирали автобіографічну повість "Гуси-лебеді летять", твір дуже схожий із Довженківською "Зачарованою Десною", такий саме Сашко Михайлик, що милується краєвидами села, розповідає про свою родину. Під час деяких, особливо поетичних описів, діти навіть якось замріювались, мабуть уявляючи собі ті краєвиди, персонажів, їх зовнішній вигляд, поведінку, тощо. Це тішить, бо коли діти сидять із думкою: "господи, навіщо я тут?! сидів би собі домів, грав на приставці, яка там школа..." працювати набагато складніше.
Зацікавило, сподобалось, активно відповідали, намагались по-трошки аналізувати прочитане, а це головне, я вважаю. Одним словом, попрацювали сьогодні дуже плідно. Наступна наша зустріч буде з мови, вже починаю готуватись.

Також відвідав українську літературу, яку Поліна проводила у 5 классі. Деякі діти відповідають настільки тихо, що мабуть не чують себе самі. Сподобались малюнки, навіть, якщо десь допомагали батьки, все одно роботи цікаві.

Обговорення проведеного уроку. На дошці ілюстрації учнів на тему "Образ Грицька".

Помітив таку прикру рису в учителів, що роблячи зауваження учням з приводу поведінки, або ще чогось, вони, наприклад, можуть погрозити учневі викликанням батьків до школи, або тим, що виженуть його за двері до кінця уроку, викинуть мобільник у вікно, тощо. Але, насправді, цього не роблять, не виконують свої погрози, що надає учням можливість продовжувати бешкетувати, не зважаючи на зауваження викладача. Це призводить до втрати авторитету та погіршенню дисципліни на заняттях. Моя думка з цього приводу така, що якщо кажеш - виконуй, якщо хочеш щось сказати, але знаєш, що виконати не зможеш - помовч і подумай ще.